Казка Аркадій Васильович

Життєпис

Аркадій Васильович Казка народився 11 вересня 1890 року в українському містечку Седнів, що на той час входило до складу Чернігівської губернії Російської імперії у багатодітній (три сини і чотири доньки) родині сільського шевця. Його батько — Василь Кіндратович — походив із козацького роду, мати — Єфросинія Андріївна — з селянської родини.

Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з поетом Павлом Тичиною, з яким мешкав у монастирському гуртожитку, разом співав у церковному хорі, відвідував славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського.

Навчався в Київському комерційному інституті (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), але не закінчив через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини, Дніпропетровщини, в Одесі. Викладав співи та українську мову.

Вночі 10 вересня 1929 року Казку заарештовано у справі СВУ, відправлено в одеську в'язницю. Поводився на допитах гідно, нікого не обмовив. Доведений слідчим НКВД до самогубства, помер 23 листопада 1929 року. Поет був реабілітований 27 листопада 1997 року.

Творчість

Ще до 1917 року перекладав із західноєвропейських та російської літератури. В УСРР власні вірші і поеми друкував у журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Плуг».

На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій «Сумливе». У листі до Тичини (11 лютого 1925) писав про підготовку збірки «Розірване намисто», а в листі до свого учня Василя Мисика — про збірку «Васильки».

Літературознавець Тетяна Студентова зазначала:

Поезія А. Казки - це поезія пошуку себе і свого місця в літературі. Автор постає перед майстром усталених, вироблених часом канонічних форм: газель, рондо, гекзаметр, терцет, тріолет, - в яких продовжує найкращі традиції українські класики. Автор з легкістю імпровізує в межах силабо-тоніки і виводить свої оригінальні строфи.

Посмертна доля

Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина на початку 1960-х років. Хоча й тоді ім'я Казки, як і всіх убитих у справі СВУ, було під забороною. Проте 1965 року у збірнику «День поезії» В. Мисик (а не Тичина) опублікував низку творів свого вчителя.

У 1989 році у видавництві «Радянський письменник» вийшла книжка «Васильки» (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.

Архів Казки загинув під час Другої світової війни.

Тичина і Казка

Павло Тичина, який називав Казку «дивовижно совісним і щирим поетом», засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. У зв'язку з трагічною смертю А. Казки у в'язничній камері він писав до дружини Лідії Петрівни: «Так не повелося йому в житті (…) І таланту не розвинув. І світу білого не випив». Ця сумна сентенція звучить болісно й символічно.

Тичина болісно відреагував на смерть А. Казки, відтак написав поему «Похорон друга», яку оприлюднив аж 1943 року.